Загальновідома версія виникнення Києва викладена літописцем Нестором у «Повісті врем'янних літ», складеній ще на початку ХІІ століття. За його словами, «Кий жив на горі, де сьогодні спуск Боричів, Щек жив на горі, що сьогодні зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка називалася Хоревиця. Вони побудували місто в ім'я найстаршого брата і назвали його Київ».
Цей сюжет про трьох братів — засновників одного з найдавніших слов'янських міст (а також і про сестру Либідь, яку літописець згадує, проте не повідомляє про її місце проживання) знає кожен киянин, а також багато людей в Україні та за її межами. Він викладений у всіх путівниках по українській столиці й навіть у шкільному посібнику для 7-го класу.
Натомість давнім киянам історія заснування рідного міста не здавалася настільки очевидною. У давні часи переказували, що насправді Кий був не князем, а звичайнісіньким мисливцем-звіроловом, який промишляв у лісах в околицях міста. За іншою версією, він тому ховався у лісах, що був «новгородським розбійником», тобто з лісу влаштовував набіги на місто.
За іншими літописними джерелами, Кий був човнярем — перевізником через Дніпро. Подорожувальники з лівого берега казали, що йдуть «на перевіз на Київ». Правдоподібності цій версії додає той факт, що в давні часи й справді існував перевіз у районі сучасного Подолу, придніпровської частини Києва.
Та найбільш оригінальну думку висловив славнозвісний французький письменник і філософ XVIII століття Вольтер. Він вважав, що Кий — це не хто інший, як «грецький цар».
Але існують більш радикальні погляди на історію виникнення Києва, за якими взагалі ніякої людини на ім'я Кий не існувало. Річ у тім, що у давніх слов'ян «кий» означало жезл. Збереглася легенда, за якою події розгорталися таким чином. У давні часи жив пан, який неймовірно пригнічував своїх підданих. Окрім того, що люди мусили працювати на нього, він додатково відбирав у них все, що тільки можна було, — від корови до яйця. Селяни довго терпіли знущання і зажерливість свого господаря, а тоді вирішили вчинити заколот. Побачивши непокору, пан зібрав велике військо. Але на підтримку бунтарям повстало багато людей з інших сіл, що належали тому чоловіку. Діди, баби, навіть діти вийшли з чим попало — з лопатами, серпами, киями. Повстанців було дуже багато. Пан затято боронився, але люди гнали його через гори й ріки, всюди розбиваючи й не даючи відпочинку. Коли прийшли на місце, де тепер стоїть Київ, то побачили, що не залишилося в живих жодного ворога. Тоді люди поскидали свої киї в одну купу. Вона виявилася настільки великою, що розпочали будівництво міста. Воно, оскільки з київ збудовано, отримало назву Київ.
Ще одна версія тлумачить назву міста від стародавньої річки Киянки, що колись існувала біля Замкової гори. Століття тому історик Орлов писав у монографії «Походження назв»: «Назву Києва слід виводити від річки Киянки, що впадала в Глибочицю. У цьому випадку місто, що стосується походження свого імені, не є якимось винятком, і міфічному Кию треба назавжди дати спокій».
Між іншим, слово «київ» зустрічається в інших мовах не як власне ім'я, а як загальне. Приміром, угорською воно означає «веселий». Відомо, що племена угрів справді проходили через наші краї, про що нагадує пам'ятний знак біля Аскольдової могили. Можемо припустити, що тогочасні пілігрими, побачивши веселих людей, стали називати поміж собою місцевість, де тепер розташована столиця України, словом «київ». Поступово ця назва перетворилася на власну і в цій якості з Угорщини поширилася до інших країн Європи.
З іншого боку, на Київ не раз і не два нападали татари. А їхньою мовою товариш нареченого зветься київ-баші. Отже не виключено, що в наших краях трапилася якась любовна історія, фіналом якої стало сватання й шлюб. Відповідно місцевість, звідки походили приятелі жениха (а може, й він сам), відтоді стали звати Київ... Але все це лише припущення.
Щек і Хорив — вигадані персонажі?
Ніхто не може точно сказати, існував Кий чи ні. Але ті сказання, де він постає як реальна людина, відкидати теж передчасно. Адже серед них є одне, яке заслуговує на особливу увагу. У волзьких булгар (предки казанських татар) існувала така легенда. Мовляв, великим містом на Дніпрі правив намісник на ім'я Шамбат. Одного разу він пішов війною на місто Вардон, яке належало аварам, захопив його й залишився там мешкати. Цар Кубар, нащадок Атили, попросив його повернутися до резиденції над Дніпром, але той категорично відмовився. Тоді цар привселюдно назвав зрадника Києм, тобто «відрізаним». Населення Вардону, дізнавшись про прокляття з боку царя і боячись нових негараздів, змусило намісника, до якого приліпилося прізвисько Кий, повернутися додому. У рідних пенатах бідолаха невдовзі помер. Відтоді це місто стало називатися Києвом.
Наведена легенда цікава ще й тим, що Нестор Літописець також згадує про те, що Кий заснував якесь містечко на Дунаї, надумав там осісти, але тамтешні мешканці повстали проти й він повернувся до Києва, де й завершив свої дні.
Ці дві історії дуже схожі між собою, і це підсилює їхню правдоподібність. З них, до речі, випливає, що нинішня столиця України, перед тим як отримати сучасне ім'я Київ, називалася якось інакше. Як саме? Однозначної відповіді нема. Візантійці згадують його як Самбатас, греки — як Сар, булгари — як Башту. Попри гадану різність цих назв, йдеться про… одну спільну назву. Адже «Башту» перекладається із булгарської як «голова», так само «Сар» у багатьох мовах теж означає «голова». А Самбатас — це, очевидно, трохи перекручене «Сар-батас», тобто місто Сар.
Якщо це так і попередня назва Києва означала «голова» (певно, в значенні головного міста), то це слугує свідченням того, що місто існувало давно — задовго до правління Кия. Інакше воно б не встигло набути політичного авторитету й потрапити під різними назвами до історичних хронік, а також на карту, складену відомим давньогрецьким ученим Клавдієм Птолемеєм. Швидше за все, Кий був не засновником міста, а одним із його правителів. Можливо, не найкращим, бо чого б тоді вирішив залишитися у містечку на Дунаї і не повертатися до рідного міста?
Хай там як, але саме завдяки йому Київ одержав сучасну назву.
Щодо родичів Кия існує багато питань. Більшість науковців вважає, що це вигадані постаті. Відомий історик Микола Костомаров у «Переказах про родоначальників» писав: «Щек, Хорив і Либідь — легендарні особи, що й могли не існувати, бо про них нічого, крім імен, більше невідомо». Академік Борис Рибаков теж скептично ставився до цього питання, вважаючи Щека, Хорива й Либідь суто літературними персонажами. «І брати, і сестра, — писав він, — видумані, вочевидь, для осмислення назв двох київських гір — Щекавиці й Хоревиці та назви річки Либідь».
Що ж, у багатьох слов'янських країнах популярні сказання про трьох братів — Чеха, Ляха і Руса, які будують місто або ділять між собою три царства. Та й у слов'янських народних казках теж зазвичай головними персонажами є саме три брати. Не виключено, що Щека й Хорива просто «додали» до Кия, щоб догодити традиції.
Либідь стала королевою
Більше пощастило сестрі Либіді — про неї збереглася давня легенда. Щоправда, вона чомусь називає Либідь не сестрою, а дочкою князя. За сюжетом, дівчина була чудова, як травневе сонце. З усіх країн світу з'їхалися молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й чути не хотіла про весілля. Мовляв, не піду, та й годі. Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю, силою. Не один наклав головою, щоб їй сподобатися, та все даремно. Тоді претенденти порадилися між собою, знизали плечима, сіли на своїх коней і роз'їхалися. Більше до неї наречені не приїздили.
А за кілька років князь помер. Розкішний палац перейшов до наступного правителя, і Либідь мала звільнити замок. Вона збудувала собі хатинку за Києвом, на горі, й жила там самотньо. Але сумним видалося молодиці оте чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З її сліз утворився струмочок, який згодом став річкою Либідь. А гора, де мешкала княжна, зветься відтоді Дівич-горою.
На відміну від братів Либідь постає у негативному світлі. Це невипадково. У народній пам'яті вона залишилася як... невірна дружина. Так, саме дружина, адже в реальному житті вона зовсім не була старою дівою. Якщо вірити літописам, Либідь побралася з готським королем Германаріхом, який володів Нижнім Придніпров'ям (ось чому, до речі, Нестор Літописець не повідомляє про її місце проживання — вона залишила Київ!). Чоловік звинуватив дружину в подружній зраді та безжально стратив. Обурені брати небіжчиці пішли війною на короля і смертельно його поранили.
Хоч як дивно, але з усіх чотирьох персонажів, що їх титулують засновниками Києва, саме Либіді присвячена більшість столичних топонімів. Є річка з такою назвою, а неподалік розташована станція метро «Либідська». Існують вулиці Либідська та Володимиро-Либідська. У старому Києві були також вулиці Набережно-Либідська (тепер частина вулиці Горького), Новолибідська (нині Волгоградська на Солом'янці) та провулок Либідський (сучасна вулиця Панаса Любченка). Хориву присвячені вулиця Хорива та провулок Хорива на Подолі, а також гора Хоревиця. Ім'я Щека носить Щекавицька вулиця, яка починається від гори Щекавиці. Ну а на честь Кия в столиці нема ні вулиць, ні проспектів. Але в тому й нема потреби, бо його ім'ям назване найголовніше в Україні місто — Київ.
Комментариев нет:
Отправить комментарий